Анатоль Німченко

***
Де не копни — кістки, країна-цвинтар,
порубаних, постріляних дітей
по ямах, по ярах порозкидала,
а де й ховала — там хрестів нема,
лиш чорне зілля буйно розрослося,
а то й смітник чи звалище гниє,
неначе каже: “От вам ваша слава,
коріння ваше й ваше майбуття”.

***
Знов марення свобод,
осібності надія,
несмілива зоря відродження землі…
Та глухо спить народ,
політик, як повія,
його ошукує у ранішній імлі.

Так волею небес
життя проходить нице,
а де його межа, не зна ніхто й ніде…
Та зна бездомний пес,
що невмолимий гіцель
з залізним зашморгом по його душу йде.

***
Юрію Щербаку

Померла річка.
Лежить під образами в бетонній труні —
висохла, сіра, припала пилом.
Ніхто за нею не плаче,
бо й плакати нема кому:
водяників винищили,
птахи улетіли,
і навіть жаби замовкли.
Тільки місяць заглядає у мертве обличчя
і висвічує дві медалі “За доблесну працю”
на очах померлої,та вітрець-приблуда
шурудить сухим очеретом
між чорними порепаними руками.
Колись небіжчицю опікував дядько Ілля —
гримає, було, наче гнівається,
а то й стьобне струменем дощовим:
«Не кокетуй з вітром!
Не загравай з сонцем!»
Але десь завіявся і він,
Може, наштовхнувся де на гасло
«Летайте самолетами Аэрофлота!»
і з переляку погнав свою бричку світ за очі.
Нікого, нікого нема…
Вона і вмерла від самотності,
від туги за тими часами,
коли на її берегах ще співали.
1986 р.

***

Минає золота і наступає сива,
примарами стоять у луках сокори,
упав важкий туман, і захлинулась нива,
на ній, як острови, чорніють трактори.

Їх, наче, хто забув чи кинув як непотріб.
Кому вони тепер? Навіщо взагалі?
Хто знає, чи зійдуть зелено зерна, котрі
лежать на самім дні похмурої ріллі.

Десь вирушає в путь від крижаних відкосів
чи то в фаті, чи в савані зима,
стає непевним світ, коли сивіє осінь,
і сонця ще нема, а може, вже нема.

***
У колгоспі «Здобуток Жовтня»
весну 33-го
пережив лише дід Павло,
який призвичаївся їсти черву.
Відтоді він так і називав її —
«здобуток жовтня».

***

Прочани ідуть у Київ,
пилюка висить над шляхом,
а сонце пече нещадно,
і вітер гарячий б’є,
на чорні, засмаглі шиї,
неначе єдиним махом,
хрести хтось розвісив владно,
і в цьому покора є.

Ми звикли дивитись згорда
на тих прочан некультурних,
на їхню вбогую прощу,
на репане їх життя,
без віри у бога і чорта
ставали ми на котурни,
виводило нас на площу
у ненависті злиття.

В тумані оман блукаєм,
вимощуєм шлях у пекло,
зректися хвали і шани
від нас вимагає час…
Але ще чогось чекаєм,
ще мрієм про щось запекло,
живем ще, бо ті прочани
молились тоді й за нас.
1988 р.

***

У День Незалежності,
на Хрещатику,
дві жінки побилися за порожні пляшки.
Одна з жінок — пропита й неохайна,
а друга виглядала непогано,
тримаючи під лівою рукою
немолодого білого собачку.
До речі, він поводився спокійно,
бо, мабуть, звик.

І взагалі вся бійка
була якась буденна, механічна,
хоч і лунали вигуки: “Лахудра!”,
“Сама така!” і на прощання “Сука!”
А день серпневий мружився на сонці,
Хрещатик вирував і колихався.
А пункт склопосуду в цей день не працював:
було ж бо свято — час пляшки кидати,
а час здавати ще не наступив.
25 серпня 1995 р.

***

Мені перекладу не треба:
я сам собі перекладач.
Слов’янське наді мною небо,
вітрів слов’янських чую плач.

А мови дві — обидві рідні,
бо одночасний їх засів...
Аби слова знайшлися гідні —
з усіх усюд, з усіх часів.

назад

далее