зміст

-----------------------------------------------------------------

Присвячується
пам’яті загиблих євреїв
Гримайлова та Львова

 

Щиро дякуємо за допомогу у виданні спогадів рабина Давида Кахане
Американському Єврейському Об’єднаному Розподільчому Комітетові “ДЖОЙНТ”,
Апостольській Нунціатурі в Україні,
а також:
Сестрам Святопокровського монастиря Студійського уставу у Львові та Перемишлянах,
Всечесним отцям і Братам Святоуспенської лаври Студійського уставу в Уневі,
співробітникам Українського центру дослідження Голокосту в Києві,
директору Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету п. Олегу Турію,
керівникові відділу “Україніка” Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника п. Євгену Наконечному,
науковому співробітнику Інституту юдаїки п. Анатолію Кержнеру,
львівському журналістові п. Борису Дорфману.

Від упорядника

«Я почав писати ці нотатки 29 вересня 1943 р., коли переховувався у резиденції митрополита Шептицького у Львові, десь чотири місяці після ліквідації Львівського гетто і після страшного винищення у Янівському таборі. Більшість з цих сторінок були написані там та в студитському монастирі на вулиці Петра Скарги. Події, люди, жахливі картини знову жваво постали перед моїми очима. Усе те, що бачив і чув і разом з тим, що пережив у самому монастирі я поклав на папір, увесь час пам’ятаючи слова посланця, який сповістив Йову про трагедію: «І врятувався лише я один, щоб сповістити Тобі» (Йова 1:16).
Такими словами почав рабин Давид Кахане передмову до спогадів «Щоденник львівського гетто». Книжка вийшла івритом у 1978 році у Тель-Авіві.
У 1984 році у квартальнику Товариства єврейсько-українських зв’язків в Ізраїлі «Діалоги» друкувалися окремі розділи «Щоденника львівського гетто» у перекладі українською мовою («Діалоги»: ч. 5-6, 1984; 7-8, 1985; 13-14, 1987). На жаль квартальник маловідомий в Україні.
У 1990 р., спогади з’явилися у перекладі англійською у Сполучених Штатах, викликали інтерес у істориків Голокосту та ширшого кола читачів – особливо вихідців з Галичини, їхніх нащадків.
Спогади Д. Кахане – це свідчення очевидця Катастрофи, його переживання, його роздуми. Це спогади галицького єврея, який навіть своє прізвище подає у розмовному галицькому варіанті. Батько писався Коген, про що свідчать офіційні записи, збережені у документах Центрального державного історичного архіву у Львові. Ще, хвала Богові, живуть монахині-студитки, які також бачили і чули багато з того, що чув і бачив рабин Кахане, котрі пам’ятають дружину, доньку Давида, його самого. Спогади Д. Кахане – це одночасно і історичне документальне джерело, і свідчення духовної особи, рабина, такі рідкісні серед свідчень про Голокост.
Нині видаємо повний текст «Щоденника львівського гетто» у перекладі з англійської (David Kahane. Lvov ghetto diary. Amberst: The University of Massachusetts Press, 1990).
Вміщуємо життєпис Давида Кахане, написаний за даними коротенької автобіографії в івритському виданні 1978 р., документів архівів Львова, публікацій в ізраїльській та українській пресі.
Подаємо інформацію про священників, монахів й монахинь української Греко-Католицької Церкви, про митрополита Шептицького, які були причетні до рятування рабина, його родини й інших євреїв.
Оскільки «Щоденник Львівського гетто», це спогади написані вірним юдейської конфесії і містять багато термінів і понять незрозумілих читачеві, особливо молодому, подаємо їхнє тлумачення у «Словнику юдейських релігійних понять і термінів».
Трактуємо це видання, як знак глибокої пошани до Рабина, духовної особи. Д. Кахане народився, змужнів, знайшов своє покликання – Служіння Богові і людям – на українській галицькій землі. Він страждав, впадав у відчай, але Бог зберіг його життя, щоб свідчив про трагедію євреїв, щоб оберігав, зміцнював нашу пам’ять, будив наше сумління.
Шалом, ребе Кахане! Ласкаво просимо Вас, Вашу книжку до Києва, до Львова, Гримайлова, в Україну. Цієї держави, як і держави Ізраїль не було в часи Вашої молодості, але ось вони є і будуть.

 

Рав Давид бен Шломо Кахане
(Життєпис через роки)

Рав – ємне поняття. З івриту українською перекладається як шанобливе звертання: пан, а також вчитель, рабин.
Рав Давид син Шломо Кахане. Він народився 15 березня 1903 р. Як напише згодом у 1943, чи не у найтяжчому році свого життя, «серед родючих чорноземів Подолії» у «рідному містечку» Грималові. Так за ідишистською вимовою Кахане називає містечко на Тернопільщині Гримайлів. За часів його дитинства й юності містечко називали Грималув, офіційно Гржималув. Гримайлів, за українською вимовою, воно стало називатися вже після 1939 р. Містечко мальовниче розкинулося на схилі берега річки Гнима, котра впадає у Збруч. Той самий Збруч, який згодом у 1921 р. стане кордоном між Україною Східною і Західною, між двома державами СРСР й Польщею. Ця місцина – підніжжя гірського плато Медобори. М’який клімат, лагідні весни, помірно тепло влітку і холодно взимку.

Як місто Гримайлів відомий з XVII ст. Євреї з’явилися тут на початку XVIII ст., коли власником Гримайлова став коронний гетьман Речі Посполитої Адам Синявський. Він надав місту самоврядування, спровадив купців, ремісників.
Зручне географічне розташування (на шляху Тернопіль – Кам’янець-Подільський, у 2-й пол. ХІХ ст. збудована залізниця і Гримайлів стає станцією) сприяло розвитку торгівлі, ремесла. Щороку на восьми гримайлівських ярмарках продавали: льон, збіжжя, горілку, борошно, яйця, ремісничі вироби, знамениті на всю округу і навіть у Львові й Відні ткані килими, які виготовляли у ближньому селі Вікно.
У місті зростало населення. За даними австрійської статистики наприкінці, ХІХ ст. у Гримайлові мешкали: 1160 євреїв, 995 поляків, 556 українців(1). Одним з гримайлівських євреїв, як свідчать документи, був дід Давида купець рав Полтель Коген.

Євреї Гримайлова багато працювали, жили патріархальним, усталеним життям. Мали дві синагоги, школи – хедери. Для розмови з Богом – іврит, з простим євреєм – ідиш, з неєвреями – польська мова. Роками зберігали традиції, побут, одяг, міцно трималися віри батьків. Батько Давида рав Шломо Коген був власником невеликої цегельні, мати Брандл, донька купця Нустаума, вихована у єврейській традиції, побожна, віддана чоловікові і дітям. Родина Когенів за тодішніми ознаками була середньою: п’ятеро дітей. Давид – старший син, молодші Зеєв, Моше, Авраам й сестра Дебора. Шанована, патріархальна, звичайна для Гримайлова, єврейська сім’я, де, звісно ж, любили дітей, дбали про їхню освіту, виховання.

Давид рано виявив здібності, добре вчився у хедері – його першим вчителем був ребе Ханціс, котрий знав «як правильно подати дітям Тору»(2). Основам юдаїзму, єврейській історії здібний хлопчик навчався у відомого в Галичині рабина, голови Рабинського суду Гримайлова Іцхака Вайцфельда. Початкову світську освіту Давид отримав в одній з двох гримайлівських шкіл. У 1917-23 рр. вчився в гімназії у Тернополі.
Підлітком, як і всі галичани, пережив воєнні, політичні катаклізми. В 1915 р. містечко було пограбоване російськими вояками, були вбиті понад 40 шанованих міщан, переважно євреїв. У польсько-українській війні 1918-19 рр. Бог милував гримайлівських євреїв, Тернопільщина входила до юрисдикції Західно-Української Народної республіки, уряд якої надав євреям автономію, право активно брати участь у державному житті. Секретаріат ЗУНР, особисто президент Євген Петрушевич, багато уваги приділяли питанням боротьби з юдофобством. Були прийняті законодавчі, адміністративні акти, які декларували права євреїв як національної меншини.

Гримайлівські євреї прихильно ставилися до заходів уряду, раділи відкриттю у Тернополі єврейської гімназії, в Гримайлові – світської школи. Гримайлівські міщани жахалися чуток, інформації у пресі про єврейські погроми у Львові, інших містах Галичини, які чинили вояки польської армії Галлера.
Протистояння між українцями й поляками, котрі претендували на Галичину, загострювалися. Багато з євреїв опинилися якби по обидва боки. На польському – в основному інтелігенція, міські верстви єврейства, на українському – сільські та частина містечкових євреїв.

Погроми, переслідування з боку поляків загрожували усім євреям. Саме на Тернопільщині були створені перші загони єврейської самооборони. Звідси почав свій славний бойовий шлях «Жидівський пробоєвий курінь» під командуванням Соломона Ляйнберга, який увійшов до складу Української Галицької Армії.
Політика, зміна влади, звісно, стосувалися усього населення, але суттєво не порушували усталеного десятиліттями способу життя і праці, не зачіпали духовного світу, аури багатьох родин. Була серед них і сім’я Кахане.

Новоутворена друга Річ Посполита, до складу якої увійшла Східна Галичина, не забезпечуючи багатьох прав національних меншин, мала конституцію, що уможливлювало розвиток громадського, релігійного життя.
У більшості міст і містечок впродовж міжвоєнного періоду змінюється етнічний склад населення. Так у Гримайлові мешкали 1700 євреїв, 950 українців – греко-католиків, 850 українців – латинників (які перейшли у католицьку віру), 800 поляків(3). Практично на кожну особистість впливала ситуація, коли формувалися наче три способи життя, три форми збереження свого національного «я», боротьби за національне виживання: польська, єврейська, українська.

У Гримайлові серед частини єврейства починають домінувати польський спосіб і форми життя: польська мова, культура, релігія впроваджувалися через школу, урядові структури, через офіційний курс на асиміляцію. 850 українців-латинників також були вислідом такої ситуації.

Серед євреїв швидко поширюються ідеї просвітництва, соціалізму, сіонізму, зростає авторитет світської освіти, збільшується кількість єврейської інтелігенції, для якої польська мова, культура, спосіб життя ставали звичними.
Політизація життя особливо зачіпала українців й поляків. Серед євреїв, переважно містечкових, політична конфронтація так не відчувалася. Хасиди залишалися хасидами, традиційні родини не змінювали способу життя, багато молодих людей обирало шлях служіння власній етнічності, релігії. Релігія для багатьох євреїв була формою збереження етнічності, але поступово мінялися і способи, форми релігійності.

Плинність і складність життя у Гримайлові у «Спогадах» тонко подасть Д. Кахане.
«Перед моїми очима начебто матеріалізувалися сторожі синагоги, чия прониклива смутна мелодія звичайно будила людей для читання сліхот. Починаючи з раннього дитинства, це було ще до Першої світової війни, я пам’ятаю сторожа синагоги Моше. Він звичайно будив нас своїм особливим дерев’яним торохкалом, що посилав у єврейські вулички приглушені хвилюючі звуки:

Піднімайся, піднімайся, святий народ,
Піднімайся, піднімайся, на роботу, доручену Творцем,
Піднімайся, піднімайся, тому що саме для цього ти був створений.

Наступник Моше, сторож Герцлі, або, як я, звичайно, називав його, «кульгавий Герцлі», співав іншу пісню. У нього не було торохкала, і він ударяв своєю палицею по садовій огорожі. Співав він краще свого попередника, його голос звучав трохи в ніс і в ньому чулися стогони:

Піднімайтеся, кошерні євреї, дорогі євреї,
Піднімайтеся, щоб прочитати сліхот.
Піднімайтеся, піднімайтеся, тому що саме для цього ви були створені.

Третій сторож, якого я пам’ятаю (його звали Авраам Койл), був цілком прозаїчною людиною, у ньому було трохи від крамаря, трохи від меламеда, трохи від сторожа. «Так багато роботи, – любив він говорити, – що ви не зможете побачити Блаженство». Його попередники були щасливіші за нього. Обидва востаннє стулили очі у власних ліжках і знайшли спокій на Гримайлівському цвинтарі. Його ж кістки розкидані в Белзеці»(4).
Давид Кахане був одним з тих, які прагнули осягнути сутність «Блаженства» – Віри. Ще у Тернопільській гімназії розійшлися шляхи двох друзів-євреїв. Давид обрав релігійну, гуманітарну стезю, а його товариш Нафталі Франсуз – юридичну освіту, практичну діяльність адвоката.

Великих статків у родині Кахане не було, ще у гімназії Давид заробляв уроками. Здобути освіту в Галичині, де існували офіційні, неофіційні обмеження для євреїв було проблематично.
У 1923 році він їде з Галичини. Жив, тяжко працюючи й одночасно навчаючись. Вчився у рабинських семінаріях Бреслау (нині Вроцлав) та Берліна. Закінчив Віденський університет. Розуміючи, що потрібно мати світську освіту, щоб заробляти на життя, студіював польську, німецьку мови й літературу, відвідував лекції з славістики, семінар з старослов’янської мови. Підготував й захистив дисертацію «Юдаїзм та євреї у польській літературі XVІІІ–ХІХ ст.», здобув докторську ступінь. Робота викликала як схвальні відгуки польських і єврейських фахівців, так і різку критику відвертих юдофобів.

У 1929 р. Кахане повернувся до Галичини, оселився у Львові, викладав релігію у польських державних та єврейських приватних школах. Серед трьох напрямів тогочасного єврейського релігійного руху: хасидського, ортодоксального, прогресивного визнавав останній. У 1930 році був обраний рабином прогресистської синагоги в центральному єврейському кварталі Львова.

Політикою цікавився мало. Спілкувався переважно зі співробітниками поляками, менше з українцями. Української мови не знав, хоч, як писатиме згодом у «Спогадах», мав приятелів серед священиків – греко-католиків. Одним з них був радикально налаштований отець Гавриїл Костельник, викладач Львівської Богословської Академії.
Кахане був увесь у наукових студіях, часто їздив у Варшаву до професора Мойсея Шора, вихідця зі Львова, котрий очолював Інститут юдаїзму, у Львові відвідував семінар з історії євреїв Меїра Балабана.

Д. Кахане був знайомий, співробітничав з відомими істориками юдаїзму Рафаїлом Маклером, Емануїлом Рігельблюмом. Його найчастіше можна було бачити у бібліотеках: Оссолінеум, Львівської єврейської громади – найбільшій в усій Західній Україні, де були прекрасні збірки видань з юдаїзму, історії Сходу, єврейської етнографії, соціології, цінні стародруки, інкунабули.

У листопаді 1930 р. на прохання керівництва Львівської релігійної єврейської громади Д. Кахане очолив Науковий інститут вивчення ТаНаХу. У рекомендації правління міської єврейської громади Кахане названий знавцем Тори й ТаНаХу, послідовним дослідником, здібним вчителем та організатором.
У квітні 1936 року правління Львівської єврейської релігійної громади звернулось до міністерства військових справ Польщі з проханням призначити Давида Кахане помічником рабина для вояків-євреїв Львівського гарнізону(5). Так почалося його військове духовне служіння.

Елегантний, стрункий, чорнявий пан з тонкими рисами обличчя, шляхетними, дещо нервовими манерами й рухами, вихований й освічений викликав інтерес не в однієї панни й пані. Кохання прийшло у зрілому віці. Давиду було тридцять чотири, коли в 1937 одружився з Нехамою, донькою Мордехая Ісраеля Енглера, відомого львівського торгівця нерухомістю, Мати Нехами – Геня з дому Меїра Шеделя, вчителя івриту й знавця єврейської літератури. Мрійлива, тендітна Нехама одержала типове для традиційних єврейських родин виховання, закінчила польську жіночу гімназію.

Молоде подружжя було щасливим, попри економічні політичні, воєнні події, які як хмари кружляли над Європою й сунули на Галичину.
Радістю, втіхою було народження у лютому 1939 р. доньки. Крихітне створіння назвали Руф. Донечка освітлювала суворі будні.
Друга світова війна, як і для усіх галичан, прийшла до родини Кахане у дні чудової галицької осені 1939 р. Страх німецьких бомбардувань, чутки про німецькі війська вже десь поблизу Стрия, Кристинополя, повний розвал польської воєнної оборони... Польща впала. Галичина увійшла до складу іншої держави – УРСР, фактично СССР.
Згідно відомого пакту Ріббентропа-Молотова німецькі частини відступили. Це було відтермінування війни з 17 вересня 1939 по 22 червня 1941 року.

Почалося нове життя з масою проблем, які щодня ставила нова — радянська влада. «Радянізація» життя, закриття національно-культурних осередків, конфіскації – націоналізації, раптове зникнення найнеобхідніших товарів, продуктів, матеріальні нестатки викликали страх, розгубленість. Суперечливою видавалася політика нової влади.
Багато з найбідніших євреїв зрікалися традиції, віри, спішили користати декларованими правами на освіту, працю. Серед заможніших, яких враз позбавили власності, засобів до існування, ширився розбрат, деморалізація. Кахане опинився в особливій ситуації. Релігія на те, що не толерувалася, з нею боролися.
Шановані священики, рабини раптом стали людьми другого сорту, добре, якщо ще казали «служители культа...», гіршими були кпини, відверта зневага урядовців, особливо прибульців зі Сходу.

Вже з початку 1940 р. над Галичиною запанувала моторошна атмосфера страху арешту, вивезення до Сибіру. Для євреїв цю атмосферу робили ще моторошнішою чутки про німецьке «урядування» над євреями у генерал-губернаторстві, про вбивства у гетто. Офіційної інформації, звісно ж, не було. Але були розповіді очевидців – біженців-євреїв з корінної Польщі, їхня невлаштованість, неможливість єврейської громади сповнити свій традиційний обов’язок допомоги. Не було з чого, до того ж кількість євреїв у Львові дуже зросла з 110 до 160 тисяч.

Але життя тривало. Мабуть, суть настроїв багатьох євреїв Галичини, та й чи тільки євреїв, передав у своїх спогадах, написаних вже по війні, львів’янин Нафталі Голінський. «...Нестатки страшенно утруднювали життя, але з нашої родини ніхто не був вивезений на Сибір і то ще була не трагедія»(6).
Д. Кахане ні у «Спогадах», ні у автобіографії ніде прямо не згадує про своє життя впродовж 1939–1941 рр. Дещицю інформації зберегли земляки рабина. Львів’янка Анеля Маковська згадувала, що з січня по травень 1940 р. працювала у новостворенній польській школі у Львові. Польську літературу й мову викладав, за її словами, рабин єврейської центральної дільниці Львова Коган. Прізвище Коган у шкільному розкладі писалося Коганів. У травні, напередодні закінчення шкільного року звільнили її – викладача хімії, й Д. Кахане. Приводом було те, що «не забезпечували якості навчання». Дійсними ж причинами були: для Маковської – членство у польській партії соціалістичній, для Д. Кахане – його рабинство. Обох могли арештувати, але Бог милував(7).

22 червня 1941 року почалася нова сторінка в житті галичан. У ніч із 29 на 30 червня після кількох днів бомбардування, жахів, хаосу відступу Червоної армії до Львова увійшли німецькі загони. 160 тис. львівських євреїв, як і десятки тисяч по всій Галичині, були віддані на поталу нацистському Молоху.
У роки німецької окупації Львова Д. Кахане пройшов усі випробування, випив повну чашу страждань, гіркої єврейської долі. Побиття, голод, приниження, гетто, концтабір, ризик переховування, смерть братів, сестри, родичів дружини, постійний страх, відчай, бо ж гаряче хотів вижити сам, а головне врятувати дружину й свою донечку, невинного янгола.

З маленькою дитиною Кахане переселяється, скоріше це можна назвати переміщенням, з власного помешкання у гірше, а далі у ще гірше на так званій «арійській» стороні, а згодом у гетто. Суворі будні гнали на пошуки щоденного шматка хліба, вимагали постійного уникання небезпек. Щоб рятувати родину, – бо ж його смерть – це їхня смерть, у серпні 1942 р. на кілька страшних днів акції він став поліцаєм єврейської поліції порядку. З листопада 1941 року був членом Львівського рабинату, релігійного відділу Юденрату, опікувався духовним життям знедолених євреїв гетто.

У часи найбільшої небезпеки кабінетний вчений, заглиблений у книжки, далекий від подробиць побуту, емоційний і чутливий, починає діяти з холодним розрахунком, особливо у ситуаціях, коли йдеться про життя донечки. Він домовляється з ігуменею Йосифою, настоятелькою монастиря студиток про переховування доньки, але перевести малу за відносно спокійних обставин не вдалось. Під час чергової акції в очікуванні приходу гестапо, у застиглій тиші малесенької кімнатки, Кахане приймає єдино вірне рішення. Скориставшись тимчасовим перепочинком, він доручає своячці відвести дівчинку до професора Хархалі, котрий зможе згодом переправити її у монастир. Він встигає навіть написати листа «до своєї дівчинки, на випадок, якщо ми не виживемо». Всі місяці власних поневірянь в укритті його переслідують думки: якою виросте донька, чи не забуде в чужому оточенні, хто вона.
Дівчинку переховували у монастирі, де мала отримала ім’я Романа, Ромця. Донька Кахане щасливо пережила війну, пам’ятаючи про своє походження.

У книзі польського історика П. Лісєвича, який зібрав в перші роки по війні багато свідчень євреїв та поляків, що пережили окупацію, є інформація про те, що під час перебування у гетто, рабин Д. Кахане, використовуючи довоєнні зв’язки з польськими друзями-військовими, намагався створити підпільну групу з євреїв – колишніх вояків польської армії8.
Несподіваний арешт й відправка в Янівський табір перервали його підпільну діяльність. Цікаво, що в жодній з відомих біографічних довідок Кахане про неї не згадує, може, не вважав це своєю особливою заслугою. Натомість основним, що тоді робив, було для Кахане інше. Молитва, розрада в’язнів концтабору, мешканців гетто; запалений недопалок свічі і прочитані благословення у свято Хануки, влаштування чогось подібного до пасхального Седеру у самому пеплі – бараці Янівського табору.
Кахане пощастило чудом втекти під час чергової акції знищення в’язнів. Його переховували у резиденції митрополита Шептицького і монастирі студитів. Якийсь час перебувала у монастирі сестер-студиток і дружина Кахане. Сестри Хризантія і Марія пам’ятають, як ігуменя Йосифа шукала акушерку, бо в жінки почалися передчасні пологи, як плакали монахині, коли дитина через кілька днів померла(9).

Після відступу німецької армії Кахане кілька місяців працював у рабинаті єврейської громади в чудом уцілілій синагозі на вулиці Вугільній. Офіційно обіймав посаду старшого бібліотекаря єврейської бібліотеки у Львові.
Життя було тривожним і непевним, працюючи в бюро реєстрації польських євреїв комісії з репатріації, Д. Кахане був свідком горя, відчаю, нужденності десятків знедолених репатріантів, котрі приходили до синагоги на Вугільній. Багато з них часто залишалися ночувати. У місті пішов поголос про «убитих і замучених християн» у підвалах синагоги.
14 червня міська прокуратура надсилає до синагоги слідчу групу. За результатами розслідування порушують кримінальну справу про наклеп, оскільки «при тщательном осмотре людских трупов не обнаружено... каких-либо следов, чтобы свидетельствовали об убийствах детей в синагоге не обнаружено, о чем и составлен настоящий протокол»(10).

При цьому керівництво синагоги було об’єктом пильної уваги з боку органів державної безпеки, як «антирадянські сіоністські елементи», підозрювані «у причетності до агентури американської розвідки»(11). У Львові тут і там арештовували поляків, українців, які пережили війну. Звісно, такі події не могли не впливати на поведінку, наміри Д. Кахане. Вони затьмарювали навіть щастя усвідомлювати, що поряд кохані дружина і донька.
У лютому 1945 р., скориставшись правами громадянина Польщі за станом на 1939 р., Д. Кахане з родиною виїхав до Варшави. Працював на відродження єврейських громад, організував допомогу вцілилим.
У 1947-50 рр. був головою Ради рабинів Польщі, головою об’єднаних єврейських громад. У 1948-50 рр.— головним рабином польської армії в чині полковника.

Д. Кахане впродовж 1945-1947 років постійно опікувався євреями – вихідцями зі Східної Галичини, організовував для них різну допомогу. Часто його свідчення про правдиві прізвища, походження репатріантів були єдиними документами, які отримували як путівку в життя діти і молоді люди. Лише один з багатьох прикладів. Офіційний документ, підписаний Давидом Кахане. Листопад 1945 року. На бланку зі штампом: «Військо польське. Головний рабинат», подана важлива для життя інформація.
«Свідчення.
Цим стверджую, що особисто знаний мені громадянин Матковський Роман, народжений у Львові 28. 02. 1925 року є ідентичний з Куртом Лєвіним, уродженим 28. 02. 1925 року в Любачові, сином львівського рабина І. Лєвіна.
Прізвище Матковський прийняв в часи німецької окупації задля врятування життя. Прошу всі єврейські організації подавати поіменованому матеріальну і моральну допомогу.
Головний рабин Війська польського, полковник, доктор Д.Кахане»(12). (Переклад з польської Ж. Ковби).

Рабин Кахане опікувався збиранням документів про Голокост євреїв у Польщі, увічненням пам’яті повстанців Варшавського гетто(13).
Він допомагав також священникам і монахам Греко-Католицької Церкви, які опинилися в Німеччині й переслідувалися радянськими органами безпеки, перебратися в американські зони окупації в Німеччині та Австрії.
Після того, як у листопаді 1950 р. прокомуністичний уряд Польщі скасував духовну опіку в армії, Кахане в лютому 1951 р. виїхав із родиною до Ізраїлю. Був призваний до армії. У важкі роки становлення молодої держави, її війська був головою військових рабинів у Релігійному відділі армії під керівництвом рабина Горена.
З 1952 по 1967 рік, тепер уже генерал, – головний рабин повітряних сил Ізраїлю. Після демобілізації з армії, у 1968 р. прийняв пропозицію очолити рабинат єврейської громади в Аргентині. У 1969-75 роках був головою рабинського суду в Буенос-Айресі.

У 1975 р. Д. Кахане закінчив працю в Аргентині і повернувся до Ізраїлю, оселився в Тель-Авіві, у районі Захала.
Давиду Кахане було 72 роки. Енергійний, свідомий важливості своєї духовної місії, він обійняв посаду рабина головної армійської синагоги у Тель-Авіві, працював членом колегії по вшануванню праведників народів світу Інституту Яд-Вашем.

У 1978 р. видав книжку спогадів про Львівське гетто. У передмові Д. Садана була вперше оприлюднена його коротенька біографія.
У 1981 р. вийшла ще одна книжка Д. Кахане «Після потопу» (Єрусалим, вид-во Моссад – 147 с.). Це задокументована хроніка спроби відродження єврейських громад у Польщі в 1945-49 рр.
Помер рав Давид Кахане 24 вересня 1997 р. Останні роки життя багато роздумував над сенсом Голокосту; як висловити той сенс тим, «хто його не зазнав, висловити так, щоб вони могли це відчути»... І доходив висновку, що це завдання, з яким неможливо упоратись.

У передмові до першого видання «Щоденника Львівського гетто» Д. Кахане писав: «Деякі намагаються тлумачити жахи Голокосту як кару, послану на євреїв, що жили в Європі за скоєний ними гріх асиміляції. Інші прагнуть розв’язати загадку й осягнути шляхи Провидіння в поняттях людського здорового глузду. Пророк мав на увазі і тих і інших, коли писав: «Бо ваші думки – не Мої, думки, а дороги Мої – то не ваші дороги – говорить Господь. Бо наскільки небо вище на землю, настільки вищі Мої дороги за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки» (Ісая 55: 8-9).

Примітки

1 Sіownik geograficzny Polskiego Krulewstwa. – Warszawa. 1881. Т. 2. – С. 898.
2 Спогади рабина Давида Кахане. – С. 174-175.
3 В. Кубійович. Етнічні групи Південно-Західної України (Галичини) на 1.01.1939. – Вісбаден. 1983. – С. 77.
4Спогади рабина Кахане. – С. 24.
5 Центральний державний історичний архів України у Львові (далі ЦДІАЛ), ф. 701, оп.3, спр. 2102, арк. 1-7.
6 Dziecie Holocaustu mуwi№.– Warszawa. 1993. – С. 156.
7Спогади Анелі Маковської записані у Львові у травні 2000 р.
8 Р. Lisiewicz. Ћycie, ruch podziemny, zaglada Ћudуw lwowskich. Katowice. 1986. – С. 13.
9 Спогади сестер Хризантії (Гнатів М.), Марії (Ляхер Ф.) записані у червні 2000 р. у Святопокровському монастирі студійського уставу у Львові.
10 Державний архів Львівської області (далі ДАЛО), ф. 239, оп. 2, спр. 63, арк. 2.
11Центральний державний архів громадських організацій України, ф. 1, оп. 23, спр. 892, арк. 115; М. Мицель. Общины иудейского вероисповедания в Украине (Киев-Львов 1945-1981). – К., 1998. – С. 148-149.
12 Kurt I. Lewin. A journey through illussions. – Santa Barbara: Fithian Press. 1994. – S. 136-137.
13 Rabbi David Kahane eulogizing heroes of the Warsaw Getto uprising. Поштова листівка, видана Комітетом організації єврейських віросповідних громад у Польщі // Karta. – 1993. – № 10. – S. 140-143.

-----------------------------------------------------------------

зміст

 

© Інститут Юдаїки, 2005 Дизайн - Елена Заславская